Гепард, якого не було

Протягом десятиліть вимерлий хижак *Miracinonyx trumani* був широко відомий як «американський гепард» через струнке тіло й довгі ноги. Однак нові дослідження свідчать, що ця схожість була оманливою.

Генетичні та хімічні дані свідчать про те, що ця тварина насправді була близьким родичем сучасної пуми, здатною виживати в найрізноманітніших умовах і навіть харчуватися рибою в Арктиці.

Родич пуми під маскою

Дослідники під керівництвом науковців із Каліфорнійського університету в Санта-Крус проаналізували ядерні палеогеноми та стабільні ізотопи зі скам’янілих решток *Miracinonyx trumani*. Результати їхньої роботи, опубліковані в журналі *Current Biology*, підтвердили, що цей вид не був тісно споріднений зі справжніми гепардами.

Натомість він виявився сестринським видом сучасної пуми, що відокремився від цієї еволюційної лінії близько 2,6 мільйона років тому.

Отже, його зовнішня схожість із гепардом, імовірно, є прикладом конвергентної еволюції — явища, коли неспоріднені тварини незалежно набувають схожих ознак через вплив подібних умов довкілля.

Вузьке тіло та довгі передні кінцівки, ймовірно, допомагали цій тварині ефективно пересуватися відкритими ландшафтами. Однак, на відміну від вузькоспеціалізованого хижака-спринтера, *M. trumani*, судячи з усього, був значно більш адаптивним.

Його ареал сягав Арктики

Дослідження також значно розширює відомий географічний ареал виду.

Дослідники виявили, що M. trumani жив приблизно на 20 градусів широти далі на північ, ніж вважалося раніше. Скам'янілості показують, що популяції населяли райони, що простягаються від помірних регіонів, таких як Вайомінг і Флорида, до арктичного Юкону.

За оцінками, дорослі тварини важили близько 150 фунтів, мали зріст приблизно 3 фути та довжину близько 8 футів від голови до хвоста.

Провідний автор Кассат-Джонстон пояснила, що цей вид демонстрував надзвичайну екологічну гнучкість, подібну до сучасних пум. Вона зазначила, що команда також виявила мутації втрати функції в генах, що беруть участь у циркадних ритмах, що, можливо, допомогло північним популяціям впоратися з екстремальними сезонними світловими циклами арктичного літа та зими.

Північні кішки, можливо, їли рибу

Одним із найдивовижніших висновків було харчування.

Дослідження стабільних ізотопів свідчать про те, що популяції, що мешкають в Арктиці, займали зовсім іншу екологічну нішу, ніж ті, що мешкають далі на південь. На Юконі кішки, ймовірно, функціонували як третинні споживачі та, можливо, значною мірою покладалися на прохідних риб, таких як лосось.

Далі на південь вони, ймовірно, полювали на наземну здобич на відкритих луках.

Співавтор дослідження Метью Вуллер пояснив, що вид займав величезний географічний ареал, демонструючи при цьому дуже різні форми спеціалізації на протилежних його кінцях. Ця гнучкість, можливо, допомогла M. trumani вижити в середовищах, які різко відрізнялися за кліматом та доступністю їжі.

Генетичні дослідження підносять нові сюрпризи

Науковці секвенували з високою точністю геноми, отримані зі скам’янілостей віком від 23 000 до 31 000 років. Аналіз виявив ще одну незвичну особливість: у *M. trumani*, як і в усіх інших досліджених лініях родини котових, була відсутня функціональна версія гена, що відповідає за розпізнавання кислого смаку. Відомо, що коти не мають функціональних рецепторів солодкого смаку, однак це перший випадок, коли в представників родини котових було зафіксовано інактивацію гена, пов’язаного зі сприйняттям кислого.

Такі зміни в сенсорному сприйнятті іноді можуть бути пов’язані зі спеціалізованим раціоном, хоча дослідникам не вдалося знайти єдиного пояснення цієї втрати.

Повільний занепад перед вимиранням

Аналіз геномів також виявив низький рівень генетичного різноманіття в популяціях як із Вайомінгу, так і з Юкону. Утім, дослідники не знайшли ознак критичного інбридингу чи раптового колапсу популяції. Натомість отримані дані свідчать про поступовий занепад, що тривав від раннього до пізнього плейстоцену.

Провідна дослідниця Бет Шапіро пояснила: малоймовірно, що саме низьке генетичне різноманіття стало причиною вимирання. Вона припустила, що тривалий занепад міг знизити здатність виду адаптуватися до змін у навколишньому середовищі.

Це дослідження наочно демонструє, наскільки оманливим може бути зовнішній вигляд вимерлих тварин. *Miracinonyx trumani* зовні нагадував гепарда, але його генетика, раціон і спосіб життя свідчать про значно складнішого хижака, сформованого власним еволюційним шляхом.